Микола Хмеленок

                  Україно моя!

Україно моя, моя стомлена нене,

Чим розрадить тебе, як тобі помогти!

Не лишилось ні слів, ні можливостей в мене,

Все розтринькав на пошук чудесних світів.

І то ж треба було — десь думками блукати,

Забуваючи рідне змарніле лице,

Щоб нарешті уздріти, як стомлена мати

Усміхнеться лише та й пробачить усе.

Україно моя, моя хвойдо кохана,

Я під ноги життя тобі кидав, а ти

Усміхалася зверхньо, — і переступала,

Як непотріб, мовляв, заважаєш і ти.

Так, в моєму житті ти не мала потреби —

Було безліч гарніших, спритніших, ніж я.

Скільки їх притьмома позрікалося тебе,

Подивися ж під ноги, триклята моя!

Україно моя, моя вірна дружино,

Нам з тобою радіти і лаятись вік.

Та хіба ж одне одного з нас хто покине

Через злі балачки наших сварок дурних?

Та хіба ж я зумів би без тебе прожити,

Хоч які б небокраї відкрились мені?

Врешті, все це слова,

Небокраї закриті,

А відкриті лиш очі, наївні й сумні.

Україно моя, моя доню маленька,

Ти живеш і радієш тому, що жива.

Занедужаю я — ти підійдеш тихенько

І притиснеш долоньку малу до чола.

І хвороба тікає, й тривоги міліють,

І усе наносне маячіння зника,

Й звідкілясь виринає слабенька надія,

Щоб не бути порожнім прийдешнім вікам.

Та отак і живу.

Як умію.

Чи й гірше.

Підживлю землю потом — а мо проросте.

І пишу кострубаті, як доленька, вірші,

Й сподіваюсь, що ти мені вибачиш те.

Патріотів без мене ти маєш доволі,

Православнішіх, більш красомовних, ніж я,

Україно моя, моя совість і доля,

Берегиня, любов і гіркота моя...

Олег Мартыненко

21/VI-1995